Як голова райвиконкому став
- 07 листопад 2013
- Відгуків: 0
- Переглядів: 988
-
Про нього, першого голову Бориспільського райвиконкому, Івана Гнатовича Козуба (на фото), ми дізналися лише за незалежної Україні, коли він обізвався до нас «голосом» своєї книги спогадів «Доба і доля», виданої в далекій Канаді і розповсюдженої через «таємний» приватний офіс.Це унікальний твір, написаний людиною, дійовою особою минулої доби. Спогади охоплюють понад півстолітній період кінця ХIХ — середини 50-х років ХХ ст., в який відбулися три революції, дві світових війни, коли Україна здобула і втратила незалежність, пережила громадянську війну, три голодомори, інші соціально-політичні зміни. Як вони позначилися на долі тисяч і мільйонів людей, розповідає книга Івана Козуба, написана гарною українською мовою, наповненою багатьма яскравими і цікавими картинами з життя і побуту українського села, слідчих ізоляторів, тюремних камер, зеківських вагонів і трюмів, холодної й похмурої Колими з чисельними таборами для «ворогів народу», якими судилося пройти автору спогадів.
Народився Іван Козуб у селі Капустинці Яготинського району на Київщині у родині козака Гната Козуба 25 травня (за ст. ст.) 1896 року. Він був четвертою дитиною в сім’ї, дуже кволою і слабою. На нього вже й одяг небіжчика приготували, але він вижив. Невидимий козацький дух давав йому сили і жадобу до життя в багатьох випадках неймовірно тяжких і складних випробувань, коли життя висіло на волосині, але і в такі хвилини умів зберегти себе, не настромитися на рожен зла і ненависті недремних охоронців «радянської демократії». Хлопець з простої селянської родини, з непоганими здібностями і вольовим характером повірив у справедливість більшовицької пропаганди і під тиском обставин став служити радянській владі.
Ще юнаком задумувався над тим, де знайти роботу, щоб допомогти батькові. Але, крім «посад» пастуха і служника у незрячого пана, нічого не вдавалося відшукати. Рішучий крок привів його добровольцем у військо. Заслужив ордена св. Георгія. Раптом несподівана застуда, евакуація в тил для лікування. Далі вибір місця у розбурханому морі мітингів, виступів агітаторів «за Троцького», «за Керенського», усвідомлення того, що слова «хохол» та «малорос» зовсім не означали їхньої національності, а є зневажливими кличками, приліпленими до українців москалями-колонізаторами. Далі до села докотилася чутка про те, що 22 січня 1918 року Центральна Рада проголосила IV Універсал про незалежність України. «І зараз стоїть мені в очах та картина, здавалося, вселенського свята. — згадує Іван Козуб. — Нестримний вибух щастя! Мітинги не вщухали. Народ настільки безоглядно поринув у те незнане свято, що й не зогледівся, як з’явилися над Україною хмари: то вороги-москалі заносили ножа у спину нашій молодій державі».
Заворушилося село, стали створювати комітет розподілу поміщицької землі. Іван Козуб — у передовому загоні селянського активу. Працював на відповідальних посадах у Переяславському повітовому комітеті. То проводив боротьбу з бандитизмом, був особливим народним слідчим у політичних справах, то його призначили головою Переяславської міськради чи завідувачем комунгоспом. Не нагрівши одного місця, доводилося пересідати в інше, не менш відповідальне.
У вересні 1920 року Козуба призначили начальником транспортного відділу повіткому, в лютому 1921-го направили на партроботу в апарат повіткому — завідувачем відділом роботи на селі, а в квітні вже відкликали у розпорядження губкому партії. А звідти направили до Полтавського губернського ЧК для підсилення апарату чекістів.
Працював у Прилуках. Там проводилася позапланова експропріація майна деяких «куркулів» та монахинь Алданського монастиря. Внаслідок цієї «акції» до міста привезли всякої всячини та одягу. Соцзабез наділяв те майно повітовій еліті. Козубові перепала «широченна, як море, з доброго краму ряса», з якої пошив піджак та галіфе.
Раптове загострення хронічної хвороби вуха стали вагомим арґументом того, щоб залишити ЧК. Повернувшись у Переяслав, пішов на посаду інструктора повітової сільськогосподарської кооперації. Наприкінці вересня 1921 року з Іванківської волості повідомили про надзвичайну подію. Голова волвиконкому Пилип Козлов застрелив голову сільради Лутаву. Козуба негайно направили туди розібратись у злочині й водночас виконувати обов’язки голови волосного виконавчого комітету. Тим часом Переяславський повіт приєднали до Київської губернії, а Бориспільську волость реорганізували в район, приєднавши до нього Іванківську, Вороньківську і Сулимівську волості. Після заснування нової адміністративної одиниці (району) Козуба призначили головою Бориспільського райвиконкому.
У середині січня 1922 року доля привела його, двадцятишестирічного, до Борисполя. Членами виконкому були різні люди: заврайземвідділу Михайло Ручко — молодий, але битий, недавній офіцер війська Центральної Ради, син місцевого судді; військовий комісар і завкомунгоспу Олексій Сіренко — ставний вродливий інтеліґент з Борисполя.
Заввідділом промисловості і транспорту Яцюта — з бориспільських багатіїв; завідував школами і лікарнями Анатольєв — москаль, син військового лікаря 64-го Казанського пішого полку, кокаїніст, неврівноважена з чекістськими замашками людина, видавав себе за космополіта, а насправді був махровим російським чорносотенцем.
Як Козуб зізнавався, тут до заїжджих владців ставилися недовірливо й насторожено. Долаючи «тертя» з місцевими чиновниками, намагався електрифікувати Бориспіль, налагоджувати роботу земвідділу, міліції, інших районних структур, турбувався про влаштування сімей з Херсонщини, які приїхали до Борисполя, рятуючись від голоду. Розпорядився, щоб учителям, медикам і службовцям виконкому щомісяця видавали по пуду якісного борошна. Про посланця з повітового парткому Якова Браславського, який приїхав до Борисполя для створення райкому партії, голова райвиконкому відгукнувся як про «нікудишнього організатора», спроможного тільки «філософствувати та їздити по селах з промовами». «З його некомпетентності, зрештою, скористалися верховоди бориспільської опозиції проти «зайд» — тобто проти мене й Браславського — і провалили мою кандидатуру на виборах голови райвиконкому». На цю посаду Козуб був обраний лише на повторних виборах.
Місцеві жителі до нового голови райвиконкому придивлялися, і побачили, що в нього далеко не «начальницький» одяг та взуття, почали гуртом його «вдягати». У своїх спогадах І. Козуб залишив такий запис: «Приміром, відомий у місті швець одразу запримітив, що мої хвацькі колись жовті чоботи давно просять каші і приніс чудо-чоботи… Зайшов і Шльома-крамар, запропонував відріз доброго чорного сукна на костюм, а кравець Котлович ніби ненароком довідався, що я маю шити костюм, і запропонував свої послуги. Другий кравець звідкілясь винюхав, що мені ще в Іванькові подаровано дев’ять овечих шкур, із яких він може пошити мені кожух.
Хоч як вони запевняли, що то просто по-людськи, від щирого серця і ніякої платні їм не треба, я, знаючи, що те значило насправді, по змозі розраховувався за їхні послуги. Вони тільки плечима здвигали від здивування».
В обнові голова райвиконкому виглядав молодим і красивим. Йому було всього двадцять шість. А ще до того, носив дуже гарну сорочку, вишиту колишньою поміщицею, вдовою Баталіна, молодому голові «на згадку про Бориспіль». Не тільки робота залишила у пам’яті час перебування на найвищій посаді району, а й те, що саме в Борисполі йому приглянулася дівчина Віра Гриша, яка згодом стала його дружиною.
У безкінечних клопотах швидко пролетіли сім місяців його владарювання, а далі, ставши студентом Київського інституту народного господарства, наприкінці серпня 1922 року звільнився з посади і поїхав до Києва. Він вперто й наполегливо долав труднощі студентського життя, закінчив інститут, здобувши кваліфікацію інженера-текстильника. Направили його в Москву на комбінат Трьохгорна мануфактура. Перед від’їздом до місця призначення, став бориспільським зятем.
У Москві завівся новими друзями, переважно земляками з України. У 1934 році поїхав у відпуску в рідне село Капустинці і там дізнався, що під час Голодомору жителів зменшилося на тисячу двісті чоловік, а в сусідньому селі Фарбоване, де він пристрасно переконував селян у прекрасному майбутньому — комунізмі, вимерло дві третини. Жахали факти людоїдства.
Та ось знайшлися провокатори з «вищої» влади села. Вони настрочили донос в ОДПУ, що нібито Козуб веде антирадянську пропаганду. Виклик до відомої установи був терміновим. Після першого допиту запропонували негайно залишити село. З цього моменту активний борець і агітатор за «світле майбутнє» став «ворогом народу». Відтоді у багатолюдній Москві його не спускали «з гачка» пильні наглядачі аж до самого арешту 23 квітня 1935 року.
За сфабрикованою органами справою «заснування соціал-націоналістичної партії» разом з відомим поетом-неокласиком М. Зеровим, з яким ніколи не зустрічався, одержав вирок суду: десять років таборів суворого режиму. Покарання відбував на неозорій Колимі серед глибоких снігів і «зграї» тюремників, вохрівців, наглядачів і урок, де ціна людського життя дорівнювала нульовій позначці, де тварин милували більше, ніж людей.
За час перебування у найбільш віддаленому від рідної землі краї працював золотошукачем, довбаючи вічну мерзлоту в 50-градусний мороз, наглядачем шурфувальних робіт, кухарем, заготівельником дров, теслярем і був просто немічним доходягою. У своїй книзі він написав: «Доля м’яла, терла мене, а я, як билина під вітром, гнувся й піднімався, працював, як всі…». Коли вже відбув свій строк, думав, що буде вільним, зможе влаштуватися на роботу. Та Колима не випускала зі своїх пазурів: доводилося ще митарствувати, випрошуючи різні довідки на право залишити той проклятий край і доїхати до Києва, де його чекали дружина і діти.
І тільки став входити в колію вільного життя, як знову був арештований і відправлений на п’ятирічне заслання в Красноярський край, де вкотре випробував всі принади «вільного» життя у пошуках роботи і заробітку. Дійшло до того, що випросивши ділянку землі, сам вирощував картоплю йі овочі, доглядав їх і збирав урожай, щоб якось проіснувати в чужому краю. Його професія інженера не користувалися попитом.
Повернувшись додому, написав нам щиру книгу спогадів про своє життя і життя свого покоління. Це був подвійний злочин, бо книга написана і надрукована на машинці. На щастя, вона не потрапила на око «компетентних органів». Рукопис обсягом понад півтори тисячі сторінок надійно переховувався у криївках садових ділянок та сейфах офіційних державних установ і дістався далекої Канади, де побачив світ окремою книгою, що збагатила наші знання про долю її автора і мільйони таких же «будівників комунізму», які з легкої руки дикунської влади стали «ворогами народу».
Андрій ЗИЛЬ,
краєзнавець