Людина, яка хотіла розбудити народ
- 28 листопад 2013
- Відгуків: 0
- Переглядів: 1214
-
Василь Лукич Лукашевич загніздився в історію не тільки тим, що походив із родової козацької старшини, а й тим, що хотів просвітити й розбудити народ, посіяти в ньому зерна національної свідомості і відірвати Україну від Росії, проголосивши її республікою. Далеко не все вдалося йому зробити, але він один з перших бориспільців став на шлях змовників. Його вважають ймовірним знайомим Т. Г. Шевченка й автором «Історії Русів». Адже він був одним найосвіченіших діячів своєї епохи. Небагато відомостей маємо про його життя і діяльність, але й те, що відомо, заслуговує уваги сучасного читача.
Закриття полтавської ложі позначилося на поведінці Лукашевича. Він ходив задуманий, неговіркий, наче тримав свою душу на замку. Менше переймався господарськими справами, не замислювався над своїми прибутками. Більше радів за свою родину. Шестеро дітей росли дужими і веселими. Після чотирьох дочок, Лізи, Емілії, Віри і Жені, спиналися на ноги два сини — Лука і Вадим, продовжувачі роду. Пізніше Лука навчатиметься в інституті корпусу шляхів сполучення, а Вадим у 1840 році розпочне службу в казанському лінійному батальйоні і дослужиться до штабс-капітана.
Василю Лукашевичу не сиділося на місці. Він задумав створити таємне товариство з вільнодумних людей з метою відокремлення України від Росії. Постійно шукав надійних спільників й однодумців, яким можна довірити свої найпотаємніші думки, на яких можна покластися так, як на самого себе. Тому часто приїздив до Києва і Ніжина. Зустрічі, знайомства, ділові розмови виявляли надійних людей для роботи товариства.
Найбільшу його увагу привертала Ніжинська гімназія вищих наук ім. князя Безбородька, в якій навчався племінник Платон Якимович Лукашевич. Відвідини племінника були тільки приводом для приїзду до цього міста, найбільше його цікавили гімназійні професори Казимір Варфоломійович Шапалинський, Іван Якович Ландражин, Микола Григорович Білоусов. Саме вони значилися порушниками спокою у навчальному закладі, доводячи своїм учням необхідність знищення царя і його сім’ї, розповсюджували заборонену літературу. З ними Лукашевич і зблизився, коли приїздив до Ніжина під виглядом провідин племінника.
Увагу гостя привернув готель із оригінальною назвою «Не минай» — зручне місце для приїжджих і принадне смачними стравами. Тут і зустрічався Василь Лукич зі своїми знайомими. Він розпитував про успіхи племінника, цікавився його поведінкою, захопленням науками. Коли серед співрозмовників були незнайомі люди, Лукашевич переходив на французьку і запитував професорів: «Як ідуть наші справи?» Цього було досить, щоб зрозуміти, чого він хоче. Адже кинуте ненароком запитання привертало увагу різного роду шпигунів і нишпорок, які не зовсім розуміли по-французьки, проте кожне іншомовне слово ловили і заносили до своїх донесень, не пропускаючи жодної репліки. Невипадково член головного управління училищ Адеркас звернув увагу на запитання французькою і доповідав міністру освіти Лівену: «Це невинне запитання я не відважився пропустити без уваги, беручи до уваги тодішні обставини і саму особу, що його виголосила…». Підозрюючи професорів у вільнодумстві і змові проти царя, Адеркас повідомляв про Шапалинського таке: «Над особами його партії і з їхньої постійної готовності виконувати його волю він разом з деякими іншими однодумцями має таємний зв’язок з Лукашевичем. Прізвище останнього дуже стало відомим з матеріалів слідства декабристів».
Після повстання декабристів на Сенатській площі Петербурґа зустрічі Лукашевича з ніжинськими однодумцями не припинялися. І навіть тоді, коли він став людиною підозрілою й небезпечною для імперії, ніжинські професори таємно навідувалися до Василя Лукича і зустрічалися з ним у Борисполі в його будинку.
Та все ж Лукашевича арештували і відправили до Петербурґа. Але розкрити його всю діяльність як масона й організатора «Малоросійського товариства» урядовій комісії не вдалося, бо не було прямих доказів про створення ним окремої політичної організації, яка в показаннях деяких учасників повстання значилася, як «Малоросійське (Українське) товариство». Політична діяльність Василя Лукашевича починалася в полтавській масонській ложі. Та всі матеріали про її існування й організацію змови проти царя були знищені.
Коли Микола I вступив на царський престол, масонські товариства зазнали переслідувань. 25 грудня 1825 року створена слідча комісія з додаткових свідчень зрадника і донощика капітана В’ятського полку Аркадія Майбороди дізналася про існування в Україні ще однієї таємної організації — Малоросійського товариства на чолі Василем Лукичем Лукашевичем. Майборода свідчив, що Павло Іванович Пестель в одній із конфіденційних розмов повідомив, що «в Малоросії є таємне товариство, яке від нашого окремо діє» і перебуває «під зверхністю Польського таємного товариства». Викликаний на допит П. І. Пестель у середині січня 1826 року зізнався, що чув від представників Польського патріотичного товариства про існування в Малоросії чисельної таємної організації, з якою поляки нібито увійшли в союз, а також про те, що це товариство бажає незалежності Малоросії і готове погодитися на зверхність Польщі, коли вона зуміє здобути собі незалежність». Із членів цього товариства Пестель нікого не назвав. Під час наступного допиту він, відповідаючи на запитання, що йому відомо про заснування в Малоросії таємного товариства на чолі з Лукашевичем, повідомляв: «Товариство ж, засноване, як я чув, Лукашевичем, є те саме, яке помишляло, за словами поляків, про незалежність Малоросії і готове було віддатися під зверхність Польщі». Почувши таке, Пестель, вірний і відданий росіянин, відповідав полякам: «Малоросійське товариство ніколи не досягне своєї мети, бо Малоросія навіки з Росією буде нерозривною і ніяка сила не відторгне Малоросії від Росії».
Як відомо, Пестель був організатором і керівником Південного товариства. Його свідчення стали приводом до арешту всіх керівних діячів Південного та Польського патріотичного товариств, а В. Лукашевич наприкінці січня 1826 року був взятий під варту і 3 лютого ув’язнений у Петропавловську фортецю. 16 січня (ст. ст.) 1826 року військовий міністр Татіщєв передав високе повеління арештувати Лукашевича, Тарновського, Кочубея й Алексєєва.
Генерал-губернатор князь М. Г. Рєпнін одержав його 24 січня. І тут же розпорядився обер-аудитору виїхати до поміщиці Ганни Михайлівни Велецької, відібрати в неї папери і разом з нею відправитись у село Тагамлик, обшукати будинок, переглянути папери, які належали організатору полтавської ложі М. Новикову.
Таким чином поміщиця Г. М. Велецька та інші свідки були викликані на допит. Й ось що виявилося: неподалік від Полтави у своєму селі Писарівка жив надвірний радник генерал-губернатора Михайло Новиков. Його володіння було визначено на продаж з аукціону. Але перед тим до поміщиці Велецької з’явився Новиков і попросив її перевезти свої меблі та інші речі до неї в Тагамлик. Вона дозволила. Сама ж вона проживала в Полтаві, маючи власний будинок, а в село навідувалася зрідка. Поміщиця знала, які речі були перевезені в її будинок, але ключі від бюро та меблів лишилися в господаря, Новикова. Його ж будинок було продано, та через два тижні після цього Новиков несподівано помер. Тоді сини покійного приїхали до Велецької і попросили повернути речі батька. Вони віднайшли всі папери і спалили їх. Ці документи обірвали сліди активної участі Лукашевича у масонській ложі. Тоді після Полтави він переніс свою діяльність до Києва і Борисполя. Про це дізнаємося з багатотомного видання матеріалів у справі декабристів.
Михайло Бестужев-Рюмін у своєму зізнанні каже: «Я чув від Хоткевича і потім від Волконського про існування таємного товариства в Малоросії. Управа його в Борисполі, керівник її — Лукашевич».
Матвій Муравйов-Апостол повідав таке: «Ось усе, що можу тепер пригадати. Додаткові відомості про Малоросійське товариство і його членів може сказати Лукашевич, бо весь час він у ньому був і після смерті Новикова, певно, лишився його головою».
Під час слідства Лукашевич рішуче заявив, що ніяких «ліберальних думок не мав». Тримався стримано, розсудливо, не кажучи всього до кінця, не даючи приводу для додаткових запитань слідчого.
Василь Лукашевич свого часу був діяльним членом Київської масонської ложі «З’єднані слов’яни», до якої належав тоді і С. Г. Волконський. За словами останнього, навколо ложі гуртувалася прогресивна молодь краю, очолювана декабристом М. Орловим. У складі ложі було понад 70 членів. До кола цієї молоді вступив і Лукашевич. Зустрітися з київськими масонами йому посприяв, певно, С. Волконський, з яким Лукашевича познайомив у себе вдома князь М. Репнін. Згодом Василь Лукич зблизився з С. Волконським, був у його київській квартирі. Саме тут він зустрічався з С. Муравйовим-Апостолом і Бестужевим-Рюміним. С. Волконський писав: «З Лукашевичем я досить знайомий і, оскільки ми його вважали в товаристві спроможним до таких в Малоросії... на сіє він відмовився».
Згодом на очній ставці В. Лукашевича, С. Волконського і С. Муравйова-Апостола з’ясувалося, що прямої пропозиції про вступ до Південного товариства вони Лукашевичу не зробили, а лише висловили бажання встановити через нього зв’язок з польським товариством. Та Лукашевич відмовився, заявивши, що «до товариства польського не належить і вважає не по серцю росіянину вступати у зв’язки з поляками». На це С. І. Муравйов-Апостол заперечив: «Ненависть народна основана на повітовому патріотизмі, і там, де справа йде про щастя народне, всі повинні бути одного племені». На заявку С. І. Муравйова-Апостола, що одна конституція може утвердити щастя народне, Лукашевич відповів: «Щастя народне є слово просторового і складного значення, про яке позитивно говорити дещо самовпевнено».
Великий знавець історії Полтавщини І. Ф. Павловський пише, що Малоросійське товариство не розпочало своєї діяльності, був тільки проект його організувати. Він висловлює припущення, про те, що воно не мало прихильників, що й сам Лукашевич підтверджує. Якщо уявити ситуацію того часу і становище Василя Лукича, то чому б він накликав на себе біду? Звичайно, він все заперечував. А щодо заяви Хотяінцева, що товариство мало «катехізис на зразок популярного у масонських ложах», для його характеристики він навів приклад. На запитання «де сходить сонце?» за цим катехізисом відповідали: «В Чигирині». Це дало привід запитати про це самого Лукашевича. На це той відповів: «Вигадку полковника Хотяінцева залишаю на його совісті. Що стосується вислову «сонце зійшло в Чигирині», то ці слова — не інакше, як давнє козацьке прислів’я, знаменне тією щасливою подією, на яку вони (козаки), зібравшись до Хмельницького в Чигирині, пішли війною на поляків і, скинувши їхнє панування, приєдналися до Росії. Я міг говорити про неї, міг хвалити її і міг навіть вважати властивим кожному малоросіянину мати ім’я Богдана Хмельницького у своєму катехізисі як мужа, що зробив нам знаменну послугу, але щоб створене товариство діяло під цим закликом, то правильно складалося б воно тільки з одних малоросіян, чого я сам не міг запропонувати і відкритися про нього Хотяінцеву». Так мудро Лукашевич заперечив існування таємного товариства, разом з тим виявив свої українські національні симпатії.
Після оголошення в 1822 році царського указу про повну заборону діяльності масонів, Лукашевич залишився серед тих членів київської ложі, які нелегально збиралися ще протягом тривалого часу. Про це свідчить доповідна записка київського генерал-поліцмейстера Ертеля від 30 березня 1824 року. Він писав, як відбувалися її нелегальні засідання: «Влітку 1823 року щонеділі на хуторі Бегичева під Києвом, а на початку 1824 року на масляному тижні з четверга до суботи у Києві, а «з суботи до середини першого тижня посту в м. Борисполі Полтавської губернії у повітового маршалка Василя Лукашевича».
Отже, центром своєї діяльності Василь Лукашевич обрав Київ, де став шукати своїх однодумців і залучати їх до Малоросійського товариства. На слідстві він не заперечував своїх думок про заміну масонських лож таємними товариствами і про наміри створити таку організацію, але не створив. Тоді керуючий справами слідчої комісії О. Д. Боровков після аналізу всіх документів, що були в його розпорядженні, у доповідній записці про В. Лукашевича написав такий висновок: «…Товариства в Малоросії не було». Це й полегшило його участь справі бунтівників.
Пошуки однодумців
Закриття полтавської ложі позначилося на поведінці Лукашевича. Він ходив задуманий, неговіркий, наче тримав свою душу на замку. Менше переймався господарськими справами, не замислювався над своїми прибутками. Більше радів за свою родину. Шестеро дітей росли дужими і веселими. Після чотирьох дочок, Лізи, Емілії, Віри і Жені, спиналися на ноги два сини — Лука і Вадим, продовжувачі роду. Пізніше Лука навчатиметься в інституті корпусу шляхів сполучення, а Вадим у 1840 році розпочне службу в казанському лінійному батальйоні і дослужиться до штабс-капітана.Василю Лукашевичу не сиділося на місці. Він задумав створити таємне товариство з вільнодумних людей з метою відокремлення України від Росії. Постійно шукав надійних спільників й однодумців, яким можна довірити свої найпотаємніші думки, на яких можна покластися так, як на самого себе. Тому часто приїздив до Києва і Ніжина. Зустрічі, знайомства, ділові розмови виявляли надійних людей для роботи товариства.
Найбільшу його увагу привертала Ніжинська гімназія вищих наук ім. князя Безбородька, в якій навчався племінник Платон Якимович Лукашевич. Відвідини племінника були тільки приводом для приїзду до цього міста, найбільше його цікавили гімназійні професори Казимір Варфоломійович Шапалинський, Іван Якович Ландражин, Микола Григорович Білоусов. Саме вони значилися порушниками спокою у навчальному закладі, доводячи своїм учням необхідність знищення царя і його сім’ї, розповсюджували заборонену літературу. З ними Лукашевич і зблизився, коли приїздив до Ніжина під виглядом провідин племінника.
Увагу гостя привернув готель із оригінальною назвою «Не минай» — зручне місце для приїжджих і принадне смачними стравами. Тут і зустрічався Василь Лукич зі своїми знайомими. Він розпитував про успіхи племінника, цікавився його поведінкою, захопленням науками. Коли серед співрозмовників були незнайомі люди, Лукашевич переходив на французьку і запитував професорів: «Як ідуть наші справи?» Цього було досить, щоб зрозуміти, чого він хоче. Адже кинуте ненароком запитання привертало увагу різного роду шпигунів і нишпорок, які не зовсім розуміли по-французьки, проте кожне іншомовне слово ловили і заносили до своїх донесень, не пропускаючи жодної репліки. Невипадково член головного управління училищ Адеркас звернув увагу на запитання французькою і доповідав міністру освіти Лівену: «Це невинне запитання я не відважився пропустити без уваги, беручи до уваги тодішні обставини і саму особу, що його виголосила…». Підозрюючи професорів у вільнодумстві і змові проти царя, Адеркас повідомляв про Шапалинського таке: «Над особами його партії і з їхньої постійної готовності виконувати його волю він разом з деякими іншими однодумцями має таємний зв’язок з Лукашевичем. Прізвище останнього дуже стало відомим з матеріалів слідства декабристів».
Після повстання декабристів на Сенатській площі Петербурґа зустрічі Лукашевича з ніжинськими однодумцями не припинялися. І навіть тоді, коли він став людиною підозрілою й небезпечною для імперії, ніжинські професори таємно навідувалися до Василя Лукича і зустрічалися з ним у Борисполі в його будинку.
Та все ж Лукашевича арештували і відправили до Петербурґа. Але розкрити його всю діяльність як масона й організатора «Малоросійського товариства» урядовій комісії не вдалося, бо не було прямих доказів про створення ним окремої політичної організації, яка в показаннях деяких учасників повстання значилася, як «Малоросійське (Українське) товариство». Політична діяльність Василя Лукашевича починалася в полтавській масонській ложі. Та всі матеріали про її існування й організацію змови проти царя були знищені.
Коли Микола I вступив на царський престол, масонські товариства зазнали переслідувань. 25 грудня 1825 року створена слідча комісія з додаткових свідчень зрадника і донощика капітана В’ятського полку Аркадія Майбороди дізналася про існування в Україні ще однієї таємної організації — Малоросійського товариства на чолі Василем Лукичем Лукашевичем. Майборода свідчив, що Павло Іванович Пестель в одній із конфіденційних розмов повідомив, що «в Малоросії є таємне товариство, яке від нашого окремо діє» і перебуває «під зверхністю Польського таємного товариства». Викликаний на допит П. І. Пестель у середині січня 1826 року зізнався, що чув від представників Польського патріотичного товариства про існування в Малоросії чисельної таємної організації, з якою поляки нібито увійшли в союз, а також про те, що це товариство бажає незалежності Малоросії і готове погодитися на зверхність Польщі, коли вона зуміє здобути собі незалежність». Із членів цього товариства Пестель нікого не назвав. Під час наступного допиту він, відповідаючи на запитання, що йому відомо про заснування в Малоросії таємного товариства на чолі з Лукашевичем, повідомляв: «Товариство ж, засноване, як я чув, Лукашевичем, є те саме, яке помишляло, за словами поляків, про незалежність Малоросії і готове було віддатися під зверхність Польщі». Почувши таке, Пестель, вірний і відданий росіянин, відповідав полякам: «Малоросійське товариство ніколи не досягне своєї мети, бо Малоросія навіки з Росією буде нерозривною і ніяка сила не відторгне Малоросії від Росії».Як відомо, Пестель був організатором і керівником Південного товариства. Його свідчення стали приводом до арешту всіх керівних діячів Південного та Польського патріотичного товариств, а В. Лукашевич наприкінці січня 1826 року був взятий під варту і 3 лютого ув’язнений у Петропавловську фортецю. 16 січня (ст. ст.) 1826 року військовий міністр Татіщєв передав високе повеління арештувати Лукашевича, Тарновського, Кочубея й Алексєєва.
Генерал-губернатор князь М. Г. Рєпнін одержав його 24 січня. І тут же розпорядився обер-аудитору виїхати до поміщиці Ганни Михайлівни Велецької, відібрати в неї папери і разом з нею відправитись у село Тагамлик, обшукати будинок, переглянути папери, які належали організатору полтавської ложі М. Новикову.
Таким чином поміщиця Г. М. Велецька та інші свідки були викликані на допит. Й ось що виявилося: неподалік від Полтави у своєму селі Писарівка жив надвірний радник генерал-губернатора Михайло Новиков. Його володіння було визначено на продаж з аукціону. Але перед тим до поміщиці Велецької з’явився Новиков і попросив її перевезти свої меблі та інші речі до неї в Тагамлик. Вона дозволила. Сама ж вона проживала в Полтаві, маючи власний будинок, а в село навідувалася зрідка. Поміщиця знала, які речі були перевезені в її будинок, але ключі від бюро та меблів лишилися в господаря, Новикова. Його ж будинок було продано, та через два тижні після цього Новиков несподівано помер. Тоді сини покійного приїхали до Велецької і попросили повернути речі батька. Вони віднайшли всі папери і спалили їх. Ці документи обірвали сліди активної участі Лукашевича у масонській ложі. Тоді після Полтави він переніс свою діяльність до Києва і Борисполя. Про це дізнаємося з багатотомного видання матеріалів у справі декабристів.
Михайло Бестужев-Рюмін у своєму зізнанні каже: «Я чув від Хоткевича і потім від Волконського про існування таємного товариства в Малоросії. Управа його в Борисполі, керівник її — Лукашевич».
Матвій Муравйов-Апостол повідав таке: «Ось усе, що можу тепер пригадати. Додаткові відомості про Малоросійське товариство і його членів може сказати Лукашевич, бо весь час він у ньому був і після смерті Новикова, певно, лишився його головою».
Під час слідства Лукашевич рішуче заявив, що ніяких «ліберальних думок не мав». Тримався стримано, розсудливо, не кажучи всього до кінця, не даючи приводу для додаткових запитань слідчого.
Василь Лукашевич свого часу був діяльним членом Київської масонської ложі «З’єднані слов’яни», до якої належав тоді і С. Г. Волконський. За словами останнього, навколо ложі гуртувалася прогресивна молодь краю, очолювана декабристом М. Орловим. У складі ложі було понад 70 членів. До кола цієї молоді вступив і Лукашевич. Зустрітися з київськими масонами йому посприяв, певно, С. Волконський, з яким Лукашевича познайомив у себе вдома князь М. Репнін. Згодом Василь Лукич зблизився з С. Волконським, був у його київській квартирі. Саме тут він зустрічався з С. Муравйовим-Апостолом і Бестужевим-Рюміним. С. Волконський писав: «З Лукашевичем я досить знайомий і, оскільки ми його вважали в товаристві спроможним до таких в Малоросії... на сіє він відмовився».
Згодом на очній ставці В. Лукашевича, С. Волконського і С. Муравйова-Апостола з’ясувалося, що прямої пропозиції про вступ до Південного товариства вони Лукашевичу не зробили, а лише висловили бажання встановити через нього зв’язок з польським товариством. Та Лукашевич відмовився, заявивши, що «до товариства польського не належить і вважає не по серцю росіянину вступати у зв’язки з поляками». На це С. І. Муравйов-Апостол заперечив: «Ненависть народна основана на повітовому патріотизмі, і там, де справа йде про щастя народне, всі повинні бути одного племені». На заявку С. І. Муравйова-Апостола, що одна конституція може утвердити щастя народне, Лукашевич відповів: «Щастя народне є слово просторового і складного значення, про яке позитивно говорити дещо самовпевнено».
Великий знавець історії Полтавщини І. Ф. Павловський пише, що Малоросійське товариство не розпочало своєї діяльності, був тільки проект його організувати. Він висловлює припущення, про те, що воно не мало прихильників, що й сам Лукашевич підтверджує. Якщо уявити ситуацію того часу і становище Василя Лукича, то чому б він накликав на себе біду? Звичайно, він все заперечував. А щодо заяви Хотяінцева, що товариство мало «катехізис на зразок популярного у масонських ложах», для його характеристики він навів приклад. На запитання «де сходить сонце?» за цим катехізисом відповідали: «В Чигирині». Це дало привід запитати про це самого Лукашевича. На це той відповів: «Вигадку полковника Хотяінцева залишаю на його совісті. Що стосується вислову «сонце зійшло в Чигирині», то ці слова — не інакше, як давнє козацьке прислів’я, знаменне тією щасливою подією, на яку вони (козаки), зібравшись до Хмельницького в Чигирині, пішли війною на поляків і, скинувши їхнє панування, приєдналися до Росії. Я міг говорити про неї, міг хвалити її і міг навіть вважати властивим кожному малоросіянину мати ім’я Богдана Хмельницького у своєму катехізисі як мужа, що зробив нам знаменну послугу, але щоб створене товариство діяло під цим закликом, то правильно складалося б воно тільки з одних малоросіян, чого я сам не міг запропонувати і відкритися про нього Хотяінцеву». Так мудро Лукашевич заперечив існування таємного товариства, разом з тим виявив свої українські національні симпатії.
Після оголошення в 1822 році царського указу про повну заборону діяльності масонів, Лукашевич залишився серед тих членів київської ложі, які нелегально збиралися ще протягом тривалого часу. Про це свідчить доповідна записка київського генерал-поліцмейстера Ертеля від 30 березня 1824 року. Він писав, як відбувалися її нелегальні засідання: «Влітку 1823 року щонеділі на хуторі Бегичева під Києвом, а на початку 1824 року на масляному тижні з четверга до суботи у Києві, а «з суботи до середини першого тижня посту в м. Борисполі Полтавської губернії у повітового маршалка Василя Лукашевича».
Отже, центром своєї діяльності Василь Лукашевич обрав Київ, де став шукати своїх однодумців і залучати їх до Малоросійського товариства. На слідстві він не заперечував своїх думок про заміну масонських лож таємними товариствами і про наміри створити таку організацію, але не створив. Тоді керуючий справами слідчої комісії О. Д. Боровков після аналізу всіх документів, що були в його розпорядженні, у доповідній записці про В. Лукашевича написав такий висновок: «…Товариства в Малоросії не було». Це й полегшило його участь справі бунтівників.
Андрій ЗИЛЬ,
краєзнавець
Далі буде