Іван ЧЕПІЛКО: «Я БУВ РЕВОЛЮЦІОНЕРОМ І ЗАЛИШУСЬ НИМ НАЗАВЖДИ»
- 22 грудня 2016
- Відгуків: 0
- Переглядів: 910
-
Іван Йосипович Чепілко. Це ім’я вже давно відоме історикам і письменникам. Його часто згадує у книзі «Отаман Орлик» письменник Роман Коваль, який є літописцем повстанського руху в Україні періоду 20-х років ХХ століття. І це невипадково. Адже І. Й. Чепілко не просто повстанець, а голова Всеукраїнського центрального повстанського комітету і наш земляк — бориспілець.Цю важливу деталь встановила Валентина Стрілько, завдяки старанним пошукам матеріалів про повстанський рух в архівних сховищах Києва. У своїй публікації «Голова Центрального повстанського комітету» («Слово Просвіти», 2016, ч. 33) вона повідомила важливу інформацію про І. Чепілка, який народився 1880 року в Борисполі у родині військового.
Іван Чепілко закінчив Бориспільське вище початкове училище, в 1898 р. — Київське військове фельдшерське училище. Трудове життя починав військовим фельдшером у Стародубському полку, а потім у Київському військовому шпиталі. Вже тоді молодий фельдшер зрозумів підневільність України і безправність її населення.
На початку ХХ століття в Україні, як і по всій Російській імперії, стали виникати різні політичні гуртки та організації, які поширювали серед населення відозви та прокламації із закликами до повалення царського режиму. Поки невідомо, що покликало Івана до протесту: політична ситуація, що склалася в імперії, чи свідомість українця стати на захист народу заради його кращого життя. Але він свідомо став на шлях боротьби з царським режимом. Його активність виступів не стала непоміченою. Жандарми побачили в ньому злісного ворога царського режиму, а тому не забарилися з арештом і на рік запроторили до в’язниці, а потім у край далекий, за Уралом — м. Тобольськ — місце заслання декабристів, українського поета-демократа П. Грабовського та багатьох інших політичних засланців.
Через довгі одинадцять років Чепілко повернувся в Україну вже після Жовтневого перевороту в Росії. На троні царя вже тоді не було. Але на його місце прийшли наступники — більшовики зі своїми диктаторськими законами, «чрезвичайками» і терором. Царя нема, але життя не стало кращим, а ще жорстокішим і нестерпнішим. Тому без вагань пірнув у вир боротьби — вступив до Української партії соціалістів-революціонерів, виступав на мітингах і сходках, брав участь у виборах до місцевих рад.
Восени 1919 року вступив на другий курс Київського медичного інституту. Після поразки військ УНР продовжував підтримувати політику уряду Української Центральної Ради. Це був несхибний вибір на все життя. Його надихало гасло «Воля або смерть». У цьому рішучому поступі його підтримувала дружина Ольга, з якою поєднав долю ще в Тобольську.
Після відступу білополяків на Київщині розгорнулися жорстокі бої проти діючих частин Червоної армії. Героїчний опір продармійцям і регулярним військам виявили селяни Медвина.
Влітку 1920 року вибухнуло повстання й у Борисполі, активним протестом заявили про себе жителі села Зазим’я із сусіднього з Борисполем Броварського району. Гарячих точок на Київщині було багато. У серпні 1920 р. були ліквідовані партизанські загони Уляна, Алашка, Верещака, Руденка, Петренка, Коцура, Калаберди, Святенка. Але не всі склали зброю.
У листопаді 1920-го армія УНР під натиском більшовицьких військ, що переважали чисельно, відступила за Збруч і була інтернована в польських таборах. Крім того, в еміґрації опинилися майже всі державні та політичні діячі УНР на чолі з Головним отаманом Симоном Петлюрою. Однак на окупованих українських землях червоні не почувалися впевнено. Подекуди їхня влада сягала не далі губернського центру, а функціонери боялися показатися в повіті чи волості. Причина — масовий спротив населення. Тоді на наших землях вели боротьбу сотні партизанських загонів та повстанських організацій. Вони протидіяли найважливішим господарським заходам більшовиків, зокрема реквізиції продовольства та його вивезенню до Росії.
Варто нагадати, що підпільні загони і групи діяли розрізнено і вони не могли протистояти регулярним частинам більшовицьких військ і ЧК. Згасання Національно-визвольного руху, відсутність загального керівництва партизанськими загонами і підпільними повстанкомами, загроза їх повного знищення, привели частину отаманів і свідомої патріотичної, національної інтеліґенції до думки створити єдиний керівний центр усім повстанським рухом в Україні.
У лютому 1921 року без участі керівників УНР, які перебували в Польщі, у Києві було створено Всеукраїнський центральний повстанський комітет (ВЦПК). Його головою обрано полковника І. Чепілка. До керівного органу увійшли О. Грудницький, Ф. Наконечний, Л. Онищук, М. Суходольський, І. Андрух (Авраменко), М. Комар, відомий поет Г. Чупринка та ін. Головна мета: шляхом загального повстання звільнити Україну від московських окупантів і відновити УНР.
Комітет, як керівний орган, ставив завдання проголосити себе тимчасовим урядом, поки в Україну повернеться Головний отаман С. Петлюра й уряд Української Народної Республіки. Для координації дій комітет встановив організаційний зв’язок з Головним отаманом, просив дати відповідні інструкції та фінансову підтримку. Тим більше з закордону надсилали повстанцям фінанси і директиви щодо ведення Національно-визвольної боротьби та агітаційні матеріали, які зводилися до одного: готувати повстанську мережу і населення до всенародного виступу.
Важливою була й інформація про те, що у квітні 1921 р. у Львові буде створено штаб на чолі з генералом-хорунжим Ю. Тютюнником для координації дій між ВЦПК й урядом в екзилі (за кордоном). Такий підхід до спільної справи вселяв надію на успіх. Повстанком організував по всій Україні штаби і бойові групи. Все робилося в терміновому і невідкладному порядку. На зв’язок з ним вийшли керівники повстанських організацій Холодного Яру, Білої церкви, Умані, Переяслава, Катеринослава.
Погодилися діяти за наказами ВЦПК відомі на той час повстанські отамани Юліан Мордалевич та Федір Артеменко (Орлик).
Проте тісного організаційного зв’язку з партизанськими загонами і «незалежними» отаманами встановити по всій Україні не встигли. Члени ЦУПКОМу (Центрального українського повстанського комітету) сподівалися об’єднати зусилля інтеліґенції та повстанців, підготувати антибільшовицький виступ і відновити УНР. І це було в дусі директив українського уряду в екзилі. Настав слушний момент, коли можна, за словами Юрія Тютюнника, «скористатися загальним незадоволенням селян сучасним становищем і викристалізувати аморфну масу в окремі повстанські організації, зв’язавши які між собою, отримати могутню організацію, проникнуту єдиним духом і єдиним намаганням створити самостійну УНР».
Штаб комітету перебував спочатку в Києві, а згодом в Ірпені. Його комендантом став племінник голови ЦУПКОМу Микола Чепілко. Усі названі постаті брали активну участь у політичному й громадському житті України в роки революції, але не мали вкрай потрібного за нових умов досвіду підпільної боротьби. І це згодом відіграло фатальну роль.
Повстання було призначено на середину травня 1921 року, але за наказом С. Петлюри перенесено на 15 червня. Та відклад не йде в лад, — говорить народна мудрість. Так і сталося. Несподіваний удар в спину повстанком одержав від О. Грудницького, який став сексотом ЧК і доносив на всіх членів ВЦПК. Окрім того, Грудицький із виготовленими в ЧК фальшивими документами за підписами С. Петлюри й генерала-хорунжого Ю. Тютюнника у складі таємної групи об’їхав міста і села України, де базувалися повстанкоми і викрив прихильників антибільшовицького повстанського руху. Тож після такої поїздки чекістам нічого іншого не залишалося, як накрити всі створені на місцях підпільні організації й арештувати керівне ядро.
Таким чином було заарештовано близько 1200 осіб. Чекісти завдали попереджувальний удар по всьому повстанському рухові лише через одну зраду О. Грудницького. Після викриття ВЦПК почалися масові арешти підпільників по всіх губерніях України.
Ще один удар повстанському рухові завдав отаман Ю. Мордалевич. Він здався ЧК і став розсилати агітаційні листи до інших отаманів. Зокрема від 16 червня 1921 р. цей негідник писав Орлику: «З чистою совістю і щирим бажанням допомогти Робітничо-Селянській владі пропоную Вам, наколи Ви бажаєте стати на шлях боротьби за визволення труда, перейти по амністії на бік Радянської влади. Співробітництво з більшовиками-комуністами є єдиним шляхом, по якому повинен йти кожен український революціонер. Лістуйте одверто про свої погляди. Ю. Мордалевич». 29 червня він написав до «повстанців» ще й таке звернення під назвою «Мій шлях від демократизму до соціальної революції», яке було віддруковане у формі листівки і швидко поширене серед повстанців. Звернення закінчувалося закликом «наслідувати його приклад, припинити боротьбу проти влади рад».
Арешт ЦУПКОМу похитнув отаманів, які стали вести переговори з органами радянської влади про здачу своїх загонів. Звернення Мордалевича вплинуло на повстанців і їхніх отаманів. Продовжували боротьбу лише окремі загони, які діяли в Білоцерківському, Переяславському та інших повітах. Це були найстійкіші загони. Але з часом вони були розгромлені і змушені припинити боротьбу.
21 серпня київська газета «Вісті» повідомляла, що чекісти розгромили ряд великих підпільних організацій. Першим було названо Всеукраїнський центральний повстанський комітет на чолі з І. Чепілком. Він і очолив розстрільний список за участь в організації і керівництві повстанським рухом. 28 серпня 1921 року колегія Київської губчека розглянула справу членів і учасників ВЦПК та інших підпільних організацій і засудила до розстрілу 39 осіб, з них — 4 жінки. До ув’язнення в концентраційні табори на різні строки — 25 осіб, з них — 12 жінок. Найстаршим із розстріляних Никифоренку і Стасину було 50 років. Решта засуджених були віком від 19 до 42 років. Іванові Чепілку виповнилося 40 років. Чекісти не пощадили навіть зрадників Грудницького і Зеленкевича (Одещина) — їх теж розстріляли.
21 червня 1921 року чекісти в Ірпені арештували самого Івана Чепілка, Цього ж дня при затриманні загинув комендант штабу, його племінник, бориспілець Микола Чепілко.
Минуло вже понад 90 років, коли жили і діяли ці відважні наші земляки. Вони теж хотіли, як і всі, жити, радіти сонцю, сіяти хліб, ростити дітей і внуків. Але стали на шлях боротьби з московськими окупантами за незалежну, самостійну Україну і віддали за неї своє життя. Їхні прізвища давно були у бориспільців на слуху. Але про їхню діяльність мало відомостей і в спогадах, і в архівних документах. Не збереглися навіть їхні світлини. Знайдено останні слова, написані у в’язниці Іваном Чепілком 24 червня 1921 року:
«Контрреволюціонером я ніколи не був, і буржуазії, своєму віковічному ворогові, не допомагав і не буду допомагати! Я був революціонером і залишусь ним назавжди. Хотів би я працювати в іншому, може, діаметрально протилежнім напрямкові, себто не за, а проти повстання, щоб суперечки вирішувати мирним шляхом, шляхом агітації, а не збройною боротьбою. Але в Україні цього, на жаль, зробити неможливо».
І те, що Іван Чепілко очолив повстанський рух в Україні, а його племінник Микола — комендатуру повстанського штабу, свідчить про їхню високу національну свідомість, глибокий патріотизм і синівську відданість рідній землі. Пам’ятаймо і шануймо їхні імена.
На фото: Відділ Армії УНР під час огляду Головним Отаманом С. Петлюрою. 1921 рік.
Андрій ЗИЛЬ,
краєзнавець